Рай Михайло

Щоденник окупації Михайла Рая.

24 лютого. Початок

24 лютого я прокинувся в рідному Херсоні трохи раніше, ніж звичайно. Мені було тривожно, як і два дні тому, коли я їздив з дружиною в Залізний Порт (курортне селище), щоб погуляти на березі Чорного моря. Останні півроку мені часто снилися та приходили у видіннях танки на вулицях міста. Коли інформація про можливий напад Росії почала просочуватися в простір новин, я заговорив про це з дружиною.

Я запропонував їй те, що, на мою думку, мав би запропонувати справжній чоловік: поїхати на якийсь час в безпечне місце – за кордон. Я й гадки не мав, що вона наді мною посміється, що ця земля, на якій вона народилась і виросла, важливіша для неї за її безпеку. А можливо, вона просто не повірила мені і моїм “видінням”. Як би там не було, задовго до початку війни ми домовилися, що хоч би як склалися обставини, бігти ми не будемо.

Тут наш будинок і ми його захищатимемо. Тож 24 лютого, коли я почув гул реактивного двигуна і щось схоже на вибух, підсвідомо я вже розумів, що відбувається. Через деякий час мені зателефонувала мати, чого вона зазвичай не робила так рано. Коли я дивився на дисплей свого телефону, я вже знав, що вона мені зараз скаже, але мені все одно було страшно. Вона повідомила мене про повномасштабний напад Росії, про це вже говорили по телевізору. Я розповів про те, що відбувається дружині, але вона ще довго не могла в це повірити.

Я спитав її ще раз, чи не бажає вона поїхати зі мною з міста і отримав від неї ту саму відповідь. За кілька годин ми заспокоїлися і почали діяти. Насамперед ми склали список всього необхідного на 2 тижні (не думали, що може бути довше). Наступним кроком було зателефонувати нашим родичам і попросити їх скласти список того, що їм потрібно. Ось так ми провели цей день. Об’їжджали магазини та супермаркети, які через пару днів спорожніють, будуть зруйновані та пограбовані, лавіруючи між людьми з валізами та машинами, що залишають місто.