• Головна
  • Новини
  • Інтерв’ю з Арсеном Савадовим до виставки «Голоси любові» у М17. Частина 1
Назад

Інтерв’ю з Арсеном Савадовим до виставки «Голоси любові» у М17. Частина 1

19.03.2020

Почнемо з самого початку. Ти навчався в Київській художній школі (випуск 1986-го року) і народився в Києві, так?

Народився я на бульварі Шевченка, у 22-й лікарні, у родині бакинських вірмен. З родиною жили все життя на Гончара (раніше – вулиця Чкалова). Трохи нижче будинку, де помер Столипін. Мама наразі ще жива, слава Богу. Тата не стало у 2010-му. Тато в мене художник був, тож я – спадковий художник. Він – живописець. У 1954-му тато переїхав до Москви, а там друзі татові кажуть: «Їдь до Києва, там ковбаси більше і всього іншого». Перед тим, як вступити до Київської академії мистецтв, яку він закінчив, тато жив рік у гуртожитку на Десятинці (Десятинному провулку), тепер це історичний музей. А маму вже трохи згодом перевіз до Києва. Мій дядько, брат мами, у 20 років обіймав посаду Заступника міністра легкої промисловості Азербайджану. Мама – Шахназарова, а батько – Савадов.

Тато приїхав сюди [до Києва] зовсім молодим вступати до вищого навчального закладу і вже ніколи звідси й не їхав. Його просто не відпустили! Він вже з 2-3 курсу Художнього інституту (нині – Академія) почав заробляти. Брав ілюстрації. Ілюстрував три великих найголовніших видання того часу – «Дніпро», «Веселка» і «Молода Гвардія». Редактори просто не відпускали. Він ніколи не викладав. Тато – великий митець, створив велику кількість творів. Вся дитяча література, на якій зростали радянські діти багатьох поколінь, була оформлена батьком. А це близько 500 книжок. Все: від «Мальчиш-Кибальчиш» («Хлопчиш-Кибальчиш») до «Донських розповідей», від епопей до закордонної літератури, увесь Джек Лондон, всі Шолохови, всі Гайдари, уся дитяча література і вся класика, всі підручники з англійської мови, східні казки, все зі стилю 60-х років, «Як гартувалась сталь» Островського. Отримав премію Ленінського комсомолу. Потім йому замовляють єдину в СРСР «Малу Землю», «Цілину» та «Відродження» – Брежнєвську трилогію (а це державне замовлення, везуть його Брежнєву). Та згодом п’ять робіт батька і висіли у Брежнєва в кабінеті – «Брежнєв на пшениці», «Брежнєв з робочими»… Так малювати, як мій батько, не вмів ніхто.

Ілюстріції Володимира Савадова до твору Григора Тютюнника «Климко»
Київ: «Веселка», 1989

Тут його називали «трішки заробітчанином», тому що малював на українську тему. Але мій тато ніколи не був партійним. Він все життя любив Висоцького. Заробляв на ідеології, але терпіти не міг [систему]. Ніколи ані батько, ані мати в мене не були з цим пов’язані. Я не хочу сказати, що це погано або добре… але це добре! І всі ці дисидентські схильності [у мене] з дитинства: у 7 років він мені поставив Висоцького, потім я дізнався, хто такий Окуджава. І я вже починав розуміти, що керує світом не режим, а поезія. Завдяки батькам я був сформований в середовищі Моцарта, Шопена, та non-profit-них представників культури.

Старша сестра моя – піаніст, потім мистецтвознавцем стала. Сестра народилася в Баку, а я – вже в Києві. Мама працювала завжди, вона була директором великого дитячого комбінату (дитячого садочку) на площі Перемоги при заводі «Ленінська кузня», тут, у Києві. З мистецтвом вона не була пов’язана, але вона багато років прожила з батьком. Вічно його критикувала, та й у мистецтві вона розбиралась навіть краще за батька.

Згадки про дитинство у мене найкращі. Все було! Міністр закордонних справ приходив у батька гроші позичати. Тато був мільйонером того часу. Завжди купував собі білі Волги, коли захотілося. Офіційно, сплачуючи податки! Він любив тільки білі Волги, 24-ту… І він їх купляв, а потім лишав. [сміється]

 

Чи одразу ти вирішив, що будеш художником?

Звісно, ні! Поруч з таким великим талантом, як батько, це було складно, навіть зовсім неможливо. Він був дійсно талановитою людиною. Він з паперу міг намалювати Леніна з дітьми в Татрах, які збирають якісь гриби. Зараз ці [сучасні художники] бундючаться, не можуть лінію провести. А ті люди сідали й малювали. Звісно, хтось був поруч.

Потім, ми хотіли переїхати до Москви, тата звали туди. Бісті, був такий великий художник, теж працював над «Як гартувалась сталь». Звичайно, коли він побачив, як мій батько оформив книгу, він був зачарований. Адже це був стиль Дейнеки, стиль чорно-білий, жодного соцреалізму тут не було. Тато був представником суворого стилю. Вони були близькими друзями з Салаховим. Це – покоління суворого стилю, яке прийшло після жанровості 50-х (Григор’єв, Зарецький). І ось батько був саме представником категорично суворого стилю. Хоча він і товаришував з усіма батальними майстернями: від Шаталіна до Пузирькова, і Лопухов – всі вони завжди були у нашому домі, але тато був представником неукраїнської мистецької школи (школи живопису), а все ж таки московської… навіть не так, а, швидше, «групи». Брати Ткачови, Салахов… Це важливий момент, адже це відбилося і в моєму мисленні.

Салахову – 90 років зараз. Ми з Айдан, донькою, були завжди добрими друзями. Пам’ятаю перший Манеж, перша молодіжна виставка. 10 днів «Клеопатру» боялися виставити, хоча вона була в Манежі. І прийшов Салахов, – а тоді його донька виставляла «Сталевий оргазм на помаранчевому тлі», – і він побачив тоді цю роботу, 3,50 на 4 м. І її запустили. Ми ж 10 днів сиділи і чекали, візьмуть її на молодіжну виставку чи не візьмуть, а слід було дочекатися Салахова.

Це ключові фігури в мистецтві. Коли кажеш, що татові роботи висіли у Брежнєва в кабінеті – це ж не жарти. То був час «сканера» совкового, партійного. Брали лише людей, які вміли дійсно малювати. Я розумію, звичайно, рушники, візерунки – так, батько, звичайно, не Параджанов. Це людина системи, героїчного напряму. «Як гартувалась сталь» – він у все це вірив. Але ж він любив Ренато Гуттузо, Анрі Матісса, Ван Гога. Це завжди вечорами обговорювалось на кухні. Шикарний час!

 

Коли ж ти сам зрозумів, що хочеш стати художником?

Я завжди був художником в душі, але біля такого «крейсера», як мій батько, важко було розвинутись. І от він віддає мене на навчання до Віктора Зарецького. І я зустрів дійсно вчителя! Я був освічений, у мене була величезна бібліотека, йому завжди було зі мною цікаво. Він каже «Клімт» – я його знаю, а 20 дітей, які там теж малюють, – вони не знають. Він каже «Ляйбль, Вермеєр» – а я знаю. Це все ж таки був 10-11 клас художньої школи, а завдяки великій бібліотеці я вже все знав. Культурне коло! З ранку до вечора вдома Моцарт і Бетховен – я ненавидів це все! І ми з сестрою в одній кімнаті, і там теж з нами фортепіано. З 10-ї ранку все це слухав. Я все це ненавидів. А потім враз відкрилося серце!

 

Чиє ж рішення було відправити тебе на навчання?

Маминої подруги. Я настільки погано навчався, що треба було вирішувати, що зі мною робити. В 3-му класі у мене була двійка з російської мови. І батьки були шоковані. І ось мамина подруга запропонувала. Мама татові каже: «Давай все-таки віддамо до художньої школи, там тиск на гуманітарні науки менше, там треба фах». І це мене врятувало! Шалапутна школа [сміється], де татові друзі – викладачі. А проте, було все суворо. Мені діставалося з двох сторін. Як друзі зустрічали тата – розповідали, чи погано я навчаюсь, чи добре, одразу починали скаржитись. І я отримував на горіхи від батька! Батько був суворий дуже. Але спогади з дитинства у мене найкращі. Як там кажуть: «Згадайте, може в дитинстві щось зачепило Вас?» Такого не було. У мене були найкращі іграшки, краще помешкання, в якому ми жили – чотирьохкімнатна квартира. Я думав, що це не закінчиться ніколи! [сміється] Чи пригнічував? Цілком можливо. Але тоді це було неважливо, адже у нас був зовсім інший рівень. Будь-яка забаганка! У мене були такі Матісси, коли ще це було заборонено! Та й купував я акрил, коли ніхто навіть слова такого вимовити не міг. Я досі зберігаю коробочки лондонських акрилових фарб, справжніх, придбаних тоді, на згадку про тата. Вони вже висохли, звичайно ж. Я приходив до нашої мистецької лавки, а там всього три фарби було. А у мене – коробка! Це ж чудово! [посміхається]

Щастя тоді будо рідкістю. А в нас воно було реальністю, щоденною реальністю. І тому ми були перенасичені, звичайно ж. Так і інші діти митців – Якутович, Подервянський. Тому і зустрілися ми на життєвому шляху. Якутович був чудовим митцем, царство йому небесне. І тато товаришував з Якутовичем старшим, який теж був художником. Навіть і ревнощі були трохи, адже той був більш «національний», а батько ж – більше «заробітчанин», ідеологічний. Але ж всі художники розуміють, хто вміє малювати. Це ж не так, як сьогодні – наклеїв картонку, шматочок фрази, половину пісні – і все, я вже художник. Чудово! А ти піди й намалюй Леніна, та хоч щось взагалі намалюй! Немає різниці – Леніна або Ісуса Христа. Існує, так би мовити, «клан», якого я прямим, спадковим чином стосуюся. Тому мене трохи і побоюються. Тому, що всі наші – академіки. А Чебикін був наймолодший. У 8-му класі він навіть лекцію нам читав. Брежнєв сказав про нього на XXV з’їзді партії [далі Арсен пародіює вимову Брежнєва]: «І працювати так, як працює молодий художник Чебикін». І все! Кар’єра художника злетіла вгору! І от приходить він вже читати нам лекцію в актовому залі у шалапутній школі. Я ще був у 8-му класі, а про нього вже на XXV з’їзді кажуть. Досі товаришуємо з ним.

Що б не казали, ми – частина культурної спадщини. Я особисто знав Лопухова, Пузирькова, Шаталіна, Гуріна, Пламеницького, Подервянського старшого, Забашту старшого. Кого не назви! Буднікова, біля труни ми стояли батька Буднікова, він був моїм викладачем з живопису на першому курсі. Він підходив до мене і казав: «Арсен, ну Ви ж пишете як Рембрандт, то чому Ви не відвідуєте заняття?» Уся ця «палітра» митців навколо мене!

У мене за фахом всі відмінні оцінки були, а двійка – з російської літератури. Пам’ятаю, Твардовського «За далечінню – далечінь» я не те що не читав, а я взагалі не знав, що це таке. І тут заходить Лопухов під час іспиту, бачить мене – він же ж не просто зайшов! Саме тоді, коли я сидів, готувався. Що ж він годину тому не зайшов? «Що там у нього?» – питає. Викладачка показує два бали, зрізаюся… І все – Афганістан. Це 80-й рік, дуже незручний час. Але ж це був товариш батька, вони практики разом проводили… Він каже: «Ставте четвірку!» [сміється]

Ми в той час розуміли, про що мова, розумієш? Нас в 11-му класі привели на відкриття Будинку художника. Той же Бородай… Навіть Фред Сагаян, якій під нашою Батьківщиною-Матір’ю робив переправу. Теж гість нашого дому. Це – клан! А зараз я маю справу з іншою історією українського мистецтва.

 

Вступати до Академії – це вже було твоє рішення? Хто навчався разом з вами на курсі?

Художня школа вилилася в Академію. Я вже в школі створював такі цікаві роботи, що без моїх робіт Рада не починалася. Було 2-3 людини, я пам’ятаю: Сергій Вандаловський, Олексій Аполлонов, ще деякі хлопці – ми були елітою там. Ми малювали віртуозно! Окрім нас трьох, ніхто так і не вступив до Академії, а ми всі вступили на один курс. Вася Цаголов зі мною вступав, але він був набагато старший за мене – на 5-6 років, він вже був сформований. Вступали разом з ним, в одній аудиторії, а потім навчались з ним. Тарабукін з нами навчався на реставрації, той же Вакуленко на реставрації, Льоша Аполлонов, покійний Скорупський, Бароянца потім перевели до нас, після того, як виключали декілька разів, Саша Рожков, – якесь «угрупування» було.

З другого курсу мені вже почали казати «до побачення». Це був 1981-й рік. Мене вже виганяли, все! Пламеницький мене виганяв, з Пузирьковим. Ще у 1980-му я пишу постановку, на яку Пузирьков запрошує учнів 5-го курсу, приводить їх і каже: «Подивіться, як Савадов голову написав!» Ця голова наразі в фонді – у сховищі Академії. Навіть у ЦСМ М17 до мене підійшла в кафе дівчина, каже, що пише роботу по фондах, і там моя голова, каже, що це шедевр. Рівень, розумієш? Ми так малювали, що нам не треба було нікуди ходити, до жодної художньої школи! Нам вже треба було розвиватися, як художникам, а нас сильно стискали.

І ось, на другому курсі у мене починаються конфлікти. Мені з малюнка і живопису ставлять двійки, за формальні більш роботи. І тільки Голумбієвська, одна з найулюбленіших товаришок мого тата, та й мами, звичайно ж, але не просто «дружньо», а справедливо каже принести все з композиції, що є. І я приніс цілу розробку за пару місяців. І ставить вона мені «відмінно», п’ятірку. При двох двійках і п’ятірці – вигнати не можуть. План Пламеницького провалився! Пламеницького називали «Князь», він же ж був серйозним матросом, він був авторитетним. Ходив, як зараз пам’ятаю, у бежевому костюмі. І вони з Пузирьковим – два алкоголіки, видатних художника, обидва, лауреати премій. Пузирьков був лауреатом двох Сталінських премій. На той час це був нереальний рівень! Вище за нього були тільки Григор’єв та Яблонська. Враховуючі, що останні раніше вже «були», то – покоління Кричевського. А це – більш пізня «сходинка». Але наживо зустріти цих людей – це як з Тайсоном чи Мейвезером зіткнутися.

 

Кого ти можеш назвати своїм вчителем? Хто найбільше вплинув на тебе?

Зарецький звичайно, Віктор Іванович. Це був мій персональний вчитель, геній. Адже з батьком був ряд конфліктів – «ти соромиш моє ім’я», «ти не художник». І він мене відправив навчатись до Зарецького. Саме так, як мій батько був генієм у малюванні, так Зарецький був генієм у викладанні. В Академії? Чеканюк мене захищав… Стороженко – ось він мене обожнював. І навіть коли був конкурс на першу Бієнале, «Сторож» казав: «Якщо Арсен представляє Україну, то піднімемо руки!” Це був 2001 рік, він ще був живий. Стороженко – це світла для мене фігура, близький друг батька. І Чеканюк теж… Це – світ мистецтва. Я завжди з такою любов’ю ставлюся і до Подервянського, і до всіх. Але мало дуже залишилось… Базелев Сергій теж, мій викладач на першому курсі.

 

Що за конфлікт починається на другому курсі? І які в тебе були стосунки з «Паркомуною»?

Та формалізм починається. Вдома у мене Далі, Магрітт, а на вулиці ще Брежнєв. В 1982 році він помер. А у нас вже конфлікт починається, ми вже не хочемо малювати так, як вимагали. Ми – діти художників, ми слухали Led Zeppelin, Джона Леннона, ми ходили на закриті перегляди, записували на наші Grundig-магнітофони музику прямо з екрана, ми були хіпстерами.

А інші хлопці, що приїхали з Донецька, з Луганська, з Чугуєва (Гнилицький приїхав) – їм не було де жити. І момент дому, даху і мистецтва збігся таким чином…

У «Паркомуні» було мало місця. Дружина Чичкана тоді мені сказала: «Арсен, є велике 5-кімнатне помешкання», – і там ми написали перших мавпенят. До цього я брав у Чебикіна на літо приміщення. І цей момент одразу адаптували і Ковсан, і Гнилицький, і Голосій. І за рік-два вони також повноцінно брали студії.

Тоді ще базові виставки проходили в Москві. Спочатку хлопці ромбики малювали. А потім враз і Гнилицький відкрився як геній, і Голосій відкрився як геній. Хто відкрив? Я і Сенченко! А хто ж відкрив? Пушкін? А потім вже приїхав Онуфрієв на початку 90-х.

 

Продовження згодом…

Наступна новина

Усі новини
НІ – знищенню культури ! / Онлайн-мітинг

НІ – знищенню культури ! / Онлайн-мітинг

27.03.2020
Усі новини