Прочитати всі вірші представлені у M17

Поліна Лейман «Близькість»
Читає: автор
polina.leyman.89@gmail.com

Чи є тут близькість? Як недоля
накрила знову з головою
А я не вимовлю і слова
Про весь той біль. Зведу стіною

Його між нами. Між роками
Між тим минулим, що строкою
Пропише вирок. — Вирок болю?
Скоріш мені. Чи нам з тобою

Тетяна Милимко «Я годую своє світло»
Читає: Юлія Букус
dabitt@ukr.net

Я годую своє світло
З особливого меню.
Перша страва – це обійми
Із приправою «Люблю».
Друга страва – моя мрія,
Що веде завжди вперед,
Подих вітру, ніжний промінь-
Це у світла на десерт.
Додаю ще трішки мандрів,
Добрих слів та гарних справ,
А ще посмішка – для світла
Найсмачніша з усіх страв.
Я годую, бо я хочу
Більше світла навкруги.
Бо потрібні в цьому штормі
Тихі люди-маяки

Юлія Димарчук «Літо вішає трави під стріхою»
Читає: Юлія Букус
dymarchukyuliia@gmail.com

Літо вішає трави під стріхою:
Звіробій, кропива і полин,
Іван-чаю бузкові суцвіття
Материнку і жмутик афин.

Літо ставить запаси у погребі,
Там шикується джем з полуниць,
Стиглі вишні, наповнені сонцем,
Ну а поряд варення з суниць.

У пузатому бутлі у кутику
Тихо бродить з малини вино,
Скибочки паперівки вже сушаться,
Щоб зварити узвар на Різдво.

Літо косить пшеницю на полечку,
Жне ячмінь, золотаві жита.
Огірочки складає у слоїчки,
В пироги пересіює мак.

Воно грає із лісом у піжмурки
І складає у кошик гриби,
Їх сушити розвісить намистами,
Буде борщик смачнезний в зимі.

Заморившись трудами доземними,
Засумує лишень-то на мить,
Змиє втому водою озерною
І присяде із сонцем спочить.

Павло Мизюк «Крізь вікна червень пестить штори»
Читає: Пилип Коваленко
pavlomizyuk77@ukr.net

Крізь вікна червень пестить штори,
Колише свіжістю їх видих-вдих…
Тону в очах твоїх просторих
Відтінку квітів польових.

Твій запах чую в кожнім зіллі!
Це літо пишне не спроста:
Бринять черешні переспілі —
Нагадують твої вуста.

Вікторія Краснопір «Тим, хто чекає»
Читає: автор
vikak66@gmail.com

Я зберу по краплинах росу напоїти тебе із долоней.
Пригадаєш, чи пив у житті ти солодше води?
Прохолодна волога омиє розпечені скроні.
Почекай, відпочинь – находився дорогами ти.
Ті дороги-провидиці щось передбачили, певно,
На ранкових туманах твоє написавши ім’я…
Ноги збиті у кров, втома криє, але недаремно.
Я чекаю тебе. Виглядаю та вірую я.
Видивляюсь і влітку, і взимку у сиве віконце.
І молюся богам, щоб послали тобі на життя.
Та тумани й тумани, й дощі, і ніякого сонця
У моєму вікні. Може, щастя пішло в небуття?
Але знаю: якогось одного квітучого ранку
Мені небо промовить: “Іди до садка по росу”.
Я збиратиму краплі прозорі на тихім світанку,
Дам напитись любові тобі, що в руках принесу.
Та холодна волога додасть життєдайної сили.
Ти промовиш: “Як мріяв дожити до цього часу…”
Не скажу я тобі, моє щастя, мій рідний, мій милий,
Як поколоті руки мої, що збирали для тебе росу…

Віктор Ситник-Василенко «На дворі яблуня цвіте»
Читає: Софія Салецька
ohmonsofiko@gmail.com (Софія Салецька)

На дворі яблуня цвіте
Дрібний зелений авангард
Висить на гіллі простирадло
І закриває зелен сад,
А в тім саду, мов ні душі:
Затихло все, лиш ми з тобою
Ще знаємо пташину мову

Ольга Іванова «Дитинство моє»
Читає: автор
olya.androsyuk@gmail.com

Дитинство моє,
зачаруй мене знову своїми ранками,
коли очі ще не встигали відкритись,
а босі ноги вже бігли до брами,
до кольорових пригод,
що звалювались з нікуди на голову.
Покажи мені
знову мої маленькі долоньки,
пофарбовані шкірками грецьких горіхів,
а особливо ті темні смужечки-тріщинки, що лишались на руках ще довго потому, хоч язик вже й забував той горіховий смак.
Поклади на мої рани велетенські подорожники.
Змасти їх нагідками, а зверху притруси маминими цілунками, що загоювали усе, не встигала й кліпнути.
Дитинство моє,
поклич мене «додому!» бабусиним голосом,
змусь заснути, одразу припавши до подушки.
Доторкнись до моїх ніг помідорними листочками і зроби цей запах найріднішим з усіх у світі.
Закохай мене у поле, покажи, що означає бути вільним.
Проведи мене знов своїми стежками,
дай ще разочок заснути на твоєму плечі
нагадай, що вразливість – це багатство відкритого серця.
заплети мені багато косичок на ніч,
щоб вранці волосся перетворились у хвилі, розкажи, що бути різною – це красиво, бо чесно.
Дай надихатись тим вечірнім повітрям сільського літа, що лише дитині здається чарівним,
дай ковтнути з твоєї криниці ще хоч раз..однесенький раз.

Денис Попов «Я подумав, що знаю її половину свого життя»
Читає: автор
den.popov.poetry@gmail.com

Я подумав, що знаю її половину свого життя
І так буде лишатись допоки я маю серцебиття
Я не думаю вже у чому є сенс буття
Я хочу просто дивитись на неї
Не зважаючи на взаємність
А спираючись виключно на власну свідомість
Та почуття

Я подумав що знаю про неї так мало і знаю все
Час дуже дивний: він нас то віддаляє то зближує
Він несе
Нас уперто, без цілі, чи може ціль
Невідома
Він містифікує
Маскує біль
Де зараз вона?
Водночас ніде
І вона звідусіль

Я знаю що з часом можливо пройде і це
Можливо я буду згадувати голос
Її лице
Можливо колись я буду читати її думки
Можливо я буду іншим
Чи навпаки
Лишатимусь вічно
Таким як був
І таким як є
А зараз я закриваю очі
Я засинаю
І бачу її волосся
І бачу її лице

Можливо колись вона прочитає
І запитає:
«так гарно.
Цікаво, про кого це?»

Оксана Гурська «Твоя ріка»
Читає: Марина Кулібаба
goa2072@gmail.com

Твоя ріка пульсує в твоїх венах
І пахне вітром, заплутавши волосся.
Колишуть плавні повітря у легенях,
Пісок ховає все, що не зрослося.

Твоя ріка хвилює твої нерви,
Бентежить очеретами свідомість.
І заплітають білі коси верби,
Тумани повертають в невагомість.

Твоя ріка, споріднена з тобою,
Всім плесом розливається у повінь,
Немов любов, відроджена весною,
Тече, як довга, безкінечна повість.

Її вода вже змішана із кров’ю
В твоїх судинах, молекулах і генах.
Зрослись пороги намертво із плоттю,
А серце б’ється в хортицьких чертогах.

І мрії, сповнені надій, вітрилом
Несе вода у гирло невідоме,
А рідні береги ти відчуваєш шкірой,
Аж до мурах по тілу, так знайомо!

Твоя ріка трима тебе за руку,
Хоч ти давно на чужині загрузла.
Вона не відпускає твою душу,
Бо ВДОМА ти лиш там, де її русло!

Іванна Самчук «твої хвилі…»
Читає: Юлія Букус
ivannasamchuk1@gmail.com

твої хвилі
такі нестримні
море шепоче
до мене тихо
береги твої
руки сильні
а я слабко
так ніжноблакитно
потопаю в цілунках
лунко і молюсь
на колінах мовчки
бо тобою до Бога
йду я і тобою до неба
пішки бо з тобою
так мовчки добре
як світанок
в чашці кави
п’ю тебе
а ти як море
так багато
і так до смаку

Олександр Горбатко «Будь і цього досить…»
Читає: автор
gorbsasha@ukr.net

Любов і осінь. В них немає патологій.
Від іншомовних слів – одне good luck.
У прірві нерозумних технологій
Несказане чомусь, напевно, добрий знак.

Любов і осінь. Будь – і цього досить.
Даруй… Мені нічого не даруй.
Хіба земля дощу у неба просить,
Як хтось по ній блажен, нагий та босий
Бреде у всеголоссі поміж туй…

Любов і осінь. Будь – і цього досить.
Три слова легко концентрують яд.
У шелесті підошв почуєш: ось він
Той день і час, де є звичайний спосіб
Щасливим поглядом відкрити снігопад.

Поліна Лейман «Найкращий день мого дитинства»
Читає: автор – Кристина Феденко (псевдонім krisssmoon) – «Життєвий двіж»
krisssmoon2000@gmail.com

Той день, він вічний. Золотавий
Він пахне листям тим дубовим
В гаю, де ми с тобой гуляли

Той день тепер це моя сила
Що живить кожні мої кроки
Дає життю свої уроки
Щоб їх я легше виносила

Той день це в соте моя дяка
За щиру близькість, за пригоду
За ту опору, що становить
У всяку мряку й непогоду

Яскравий, теплий золотистий
Пролив він світло в ті куточки
Де моє сердце ледь озветься
Тепер пожовклі є листочки

Пахучі, з шуркотом осіннім
Вони лілеють ту годину
Де ми разом, мій милий батько
ловили в небі павутину

Сріблясту нитку в синім небі
Осіннім днем тим біля річки
В гаю дубовім, що в Ізюмі
Палає день той мов би свічка

Ганна Ручай «Під мостом»
Читає: Марина Кулібаба
tamaraklukina1@gmail.com (Тамара Клюкіна)

1

Загусли в сонці водоспади верб,
Корч-водяник кінцівки розчепірив,
Дві хмарки склались в старовинний герб,
І хвильки — наче ластівчине пір’я —
Зриваються, прозорі із води
І грають на гарячому бетоні.
По каменю рукою проведи —
В’юн осяйний зостанеться в долоні.
До полудня невидима рука
Наносить знаки на щербату арку.
Нема кінця в рухомого рядка,
Бо не зітреться невагомий маркер.
Читай і вгадуй вітру кольори —
Він світло від води розносить світом.
Невидимі тріпочуть прапори
Над шляхом, де з тріумфом плине літо.
Воно вже в арку мосту увійшло,
В ній мерехтить і міниться картина:
То спалахне, то згасне. Відбуло
І буде знов. Приплине і відплине.

2

Рибалка снів на вудку наловив.
Казкова, мабуть, мариться рибина.
Та кінчик сну зірвався і поплив,
Наживка тане, губляться хвилини.
Тінь мосту вкрила човник надувний.
В кутку картини — потаємне слово.
Пірнув у мул гачок, і вже меткий
Рибинок срібних рій рибалку ловить.

Поліна Лейман «Чому все тайна?»
Читає: автор
polina.leyman.89@gmail.com

Чи знаєш, як лежала долі?
Порослим горем оповита,
Немов прибита, мідним болем
Стікала вниз підлога вкрита

Казав, не знав. Чому все тайна?
Чому стіна тоді між нами?
Можливо, милий, то реально
Моя стіна, моєї карми.

Що говорити? Все минуло.
Уроки близькості-уколи.
Простормлять лезо своє, дуло
Прострелять сердце. Біль від втоми.

Чи є страшніше, щось ніж близькість?
Жахає в снах, нічних кошмарах
Цілує ліками печалі,
зриває шкіру старих шрамів.

Вкради мій спокій. Знов по колу.
Я горілиць, підлогу вкрила.
Така як є. Все бачиш, милий?
Прослим горем оповита…

Софія Магідіна «полудневий сон дерева»
Читає: автор
sofiamahidina@gmail.com

ми не знайомі особисто чи близько,
але воно звірило мені свої сни:
по обіді сюди приходить чоловік із фотокамерою,
які вже давно не випускають,
вставляє плівку і довго-довго вдивляється у ліс,
я бачу себе в об’єктиві, —
у нас подібні імена
цей чоловік приходить і в мої сни,
завдяки йому ми з деревом і зазналися.
з цим чоловіком — можливо, навіть хлопцем,
якщо зважати лише на обличчя —
ми їдемо в потязі в тамбурі навпроти купе провідниці,
там легше дихати у спеку.
він сидить біля мурашника
на тридцятихвилинній зупинці під Хмельницьким,
вгадує птахів, яких узагалі не видно —
ми йому теж лиш привиділися.
коли прокидається уже в степу,
я там ніколи не була, дерево — тим більше,
нас узагалі не видно

Іван Соколянський «Ніч з неділі на п’ятницю»
Читає: автор
ivansokolyanskiy@icloud.com

А що таке творчість?
Багато різних слів…
Багато різних вимірів
Нашарувань ідей і образів
Здивовані, налякані
Може закохані,
Вдихаємо світ
Видихаємо час
Скільки нам тут залишилось?
Біля берега моря
В пісках сліди залишили
А пісок — то є час
І небо повне троянд
З низьких до високих,
І все, що між цим,
Творчі розкопки
Тендітного великого світу
Минуле розсипається по вітру
Рухаються кордони
І лунають по радіо сни

Іванна Самчук «щастя щасливити…»
Читає: Юлія Букус
ivannasamchuk1@gmail.com

щастя щасливити
любити і надихати
бути поруч на відстані
ловити подихи
неповторні миттєвості
писати думками ікони
молитись і бачити світло
а ще просто жити
бо ми забуваємо часто
чого сюди прийшли
і куди усі підемо
щастя щасливити
любити і надихати