Романтична традиція “споглядання руїн” є метафорою рефлексії, яка відображає сам процес становлення культури. Це захоплення постіндустріальною величчю породжує фантазії, спрямовані не на формування власної культури, а скоріше на відсторонення від постсоціалістичного чи постіндустріального “Іншого”. Термін “ruin porn”, введений письменником та фотографом Джеймсом Д. Гріффіном, спочатку описував тенденцію туристів фотографувати Детройт. Вони надмірно зосереджувалися на руїнах міста, ігноруючи проблеми його мешканців, серед яких був і сам Гріффін. Хоча термін спершу описував лише Детройт, його тепер використовують для позначення великої кількості архівів (пост)апокаліптичної занедбаності, широко представлених на фотостоках по всьому світу.

Особливий інтерес до “ruin porn” помітний у Східній Європі, зокрема на прикладі популярності Чорнобильської зони відчуження та загалом в Україні. Ця взаємодія передбачає ієрархічні відносини, де експлуататорський погляд фотографа задовольняє вуаєристичні бажання глядачів, вилучених із контексту зображених місць. Джеймі Ран у статті, опублікованій у “Calvert Journal” у 2014 році, висвітлила етичні проблеми постсоціалістичного фетиша: “Такі роботи справедливо критикують за те, що вони применшують, естетизують і дегуманізують місто, зображаючи архітектурну форму оголеною та позбавленою людського, так само як порнографія об’єктивує тіло.”

Цю естетику можна побачити й у проєкті Ерліха. Проте, на відміну від фотографів, які фіксують апокаліптичний світ для задоволення інших, Дмитро використовує архітектурні елементи та фотографічні прийоми для створення художніх робіт, позбавляючи місця людської присутності для задоволення власного бажання. Його неголосна та довірлива інтонація, здатність бачити драму в простих, на перший погляд, обставинах життя, спокійний, навіть дещо відсторонений тон оповіді передають внутрішнє незадоволення митця долею, яка заздалегідь приготована суспільству.