Фоміцкі Єва

SPILL ’NYY KOD (Shared Code) — інсталяційний проєкт, що досліджує механізми тоталітарної влади та політики примусу, через які радянська система намагалася трансформувати політичну ідентичність українського суспільства у 1920–1970-х роках. В основі роботи лежить родинний архів художниці, збережений попри депортації, конфіскації майна та репресії. 

Центральним образом проєкту є український селянин — історичний суб’єкт, що опинився в центрі політики колективізації, став однією з ключових цілей радянських репресій і водночас символом спротиву системі. 

Через роботу з архівними фотографіями, документами та просторовою інсталяцією художниця осмислює, як історичні катастрофи залишають сліди у досвіді та поведінкових моделях наступних поколінь.

Спільний код – це проєкт-інсталяція, що досліджує тоталітаризм, психологічні механізми маніпуляцій і примусу, через які радянська влада намагалася трансформувати політичну ідентичність українського суспільства впродовж 1920–1970-х років.  В основі проєкту лежить родинний архів, збережений всупереч депортаціям, конфіскаціям і репресіям. До нього входять матеріальні свідчення тоталітарного контролю над тілом, працею та ресурсами: податкові довідки, акти постачання, документи НКВС, а також німецькі розписки періоду Другої світової війни. Ці документи фіксують, яким чином державна система перетворювала людське життя на ресурс, а виживання — на одну з форм спротиву

“Я зосереджуюсь на фігурі українського селянина як символі спротиву системі та ключовій цілі для репресій. «Спільний код» – мій особистий спосіб осмислити травму — не як історичний факт, а як явище, що сформувало ментальні коди наступних поколінь. Назва «Спільний код» відсилає до невидимих поведінкових стратегій, які обʼєднують тих, хто пережив колективну катастрофу і несвідомо передав паттерни наступним поколінням”.

Центральним елементом інсталяції є світло-тіньові проєкції, у якій архівні фотографії з родинного архіву перенесені у вигляді негативів на прозорі акрилові пластини. У затемненому просторі ці зображення активуються світлом і формують на стінах тіні — своєрідні «привиди минулого».

Якщо спрямувати на пластини пряме світло, завдяки специфічному поєднанню фарби з поверхнею матеріалу негативи можуть трансформуватися у позитивні зображення. Таким чином інсталяція набуває інтерактивного виміру: глядач, використовуючи джерело світла, стає активним учасником процесу «проявлення» образів. Тіні поступово перетворюються на впізнавані обличчя, а фрагменти архіву — на персоналізовані історії.