Доценко Дмитро

Головним поштовхом до цієї роботи стали жахливі звістки про події у Бучі, Ірпені, Гостомелі та особливо у Маріуполі, під час першого етапу окупації України навесні 2022 р., пов’язані з масовими цілеспрямованими вбивствами цивільного населення у цих мирних українських містах. Шок та неповне усвідомлення того, що відбулося і стало реальністю у 21 столітті, буквально виштовхнуло з мене це полотно. Воно з одного боку є рефлексією на згадані події, спробою пластичного осмислення того, чому досі бракувало слів – неймовірного болю, горя, ненависті та гніву, що змішалися воєдино, а з іншого – прагненням закласти ідею продовження життя всупереч смерті. Я прагнув використати контраверсійні засоби, зображуючи мертвих, користуватися барвистими кольорами, що крізь сльози та горе кажуть – ця трагедія є початком українського ренесансу і як казав Джохар Дудаєв: «Прийде час і зійде українське сонце».

Також однією із концептуальних задач було показати пластичними засобами аналогічність теперішніх подій до людських драм, що ставали наслідком військових агресій та загарбницьких воєн з масовими злочинами, що коїли московські війська, починаючи з пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році, і московське царство, російська імперія та СРСР у подальші століття. Разом з тим я мав на меті надати роботі ознак контексту саме сучасного російського повномасштабного  вторгнення 2022-2023 рр, а значить вписати нашу трагедію у загальносвітовий контекст. Саме тому я обрав суміш пластичних засобів візантійської ікони, італійського ренесансу, а також українського бароко з додаванням орнаментованих елементів.