Ліберов Костянтин

Сучасна війна в Україні змінила не лише тактику ведення бойових дій, а й сам принцип видимості. Світло, яке історично було базовою умовою фотографії, перетворилося на загрозу. Будь-яке джерело світла — екран телефону, запальничка, відблиск поверхні — може означати виявлення і смерть. Видимість більше не є нейтральною. Вона стала ризиком.

У цих умовах війна майже повністю переходить у темряву. Ніч перестала бути винятком і стала операційною нормою. Простір контролюють не людські очі, а машини: дрони, тепловізори, інфрачервоні сенсори. Вони формують нову реальність, у якій людина змушена існувати так, щоб не бути побаченою.

Проєкт «Війна, якої не видно» є спробою зафіксувати цю реальність, у якій традиційна фотографія втрачає можливість прямого свідчення. Серія створена за допомогою інфрачервоної цифрової зйомки, що дозволяє працювати зі спектрами світла, невидимими для людського ока. Камера, модифікована для реєстрації інфрачервоного випромінювання, фіксує не стільки події, скільки сліди присутності: рух тіла в повній темряві, тепло людського контакту, фрагменти взаємодії там, де світло не може існувати.

Зйомка відбувалася протягом однієї доби влітку під час нічної ротації одного підрозділу 3-ї окремої штурмової бригади. Вхід на позиції здійснювався вночі, без використання будь-якого штучного освітлення. Більшість часу зйомки проходила під землею або в умовах повної темряви, оскільки перебування на поверхні було вкрай небезпечним. Простір існував як замкнена система тиші, очікування і напруги, де кожен рух мав залишатися невидимим.

Цей проєкт не є репортажем про бойові дії. Він фіксує стан. Обмеження рамок до однієї доби та одного підрозділу є свідомим художнім вибором, що перетворює серію на елемент колективної пам’яті, а не хронологічну оповідь. Це фрагмент досвіду, який міг бути втрачений, але зберігся у вигляді образів.

Видимість у цих роботах визначається не авторським рішенням, а рівнем загрози. Обличчя з’являються лише там, де це дозволяє темрява. В інших випадках вони розчиняються у шумі, розмитті або зникають повністю. Ідентичність стає нестабільною, рух замінює наратив, а присутність існує без чіткої форми.

Проєкт звертається до парадоксу сучасної війни: вона тотально спостерігається машинами, але стає дедалі менш видимою для людини. Інфрачервоні зображення в цьому контексті функціонують як метафора пам’яті, що формується не для архівування, а для виживання. Це архів, створений не для збереження, а для приховування.

У межах проєкту світло перестає виконувати свою звичну функцію розкриття. Воно більше не допомагає побачити війну, а навпаки — свідчить про її неможливість бути побаченою. Фотографія тут стає не інструментом пояснення, а способом зафіксувати межу між присутністю і зникненням.

Проєкт ставить питання про межі візуального архіву в умовах війни: як документувати досвід, який навмисно уникає видимості, і що залишається в колективній пам’яті, коли світло більше не здатне виконувати свою функцію бачення.