Обуховська Єлизавета

Проєкт «Коли ми були пагорбами» звертається до первинних, язичницьких уявлень про пам’ять як живу й природну силу, що передається не через тексти чи архіви, а через землю, ландшафт, міф і тілесний досвід. Назва проєкту є метафорою часу, коли людина не відокремлювала себе від природи, а мислила себе її частиною — такою ж формою рельєфу, таким самим носієм пам’яті, як пагорби чи русла рік.

Ландшафти у роботах відсилають до Подільських товтр (Хмельниччина, край, з якого я родом) — простору, де сама земля виступає архівом, що зберігає сліди багатьох поколінь. Пагорби тут стають образом тривалої пам’яті: вони змінюються повільно, але вбирають у себе історію, міфи та духовні уявлення. Земля постає як носій пам’яті, який існує поза людськими хронологіями.

В одному з творів зображені єдинороги — міфічні істоти, які за локальними легендами мешкали на цих землях. Вони символізують сакральний зв’язок між людиною, природою та уявним виміром, у якому міф є не вигадкою, а способом передачі духовних знань і колективного досвіду.

Фігури людей у роботах не домінують над ландшафтом, а ніби зливаються з ним, повторюючи його ритми. Це образ часу, коли пам’ять існувала у спільній дії, русі та ритуалі. «Коли ми були пагорбами» — це також про втрату цієї єдності і водночас про прагнення її віднайти.

У сучасних умовах війни звернення до колективної пам’яті стає джерелом сили, що дозволяє продовжувати жити й відновлюватися. Ця пам’ять не може бути знищена фізично, адже вона розосереджена — у людях, у землі, у міфах і образах, які передаються поза офіційними архівами.

Картини у проєкті функціонують як своєрідні портали — простори тимчасового виходу з напруги й інформаційного шуму. Вони пропонують можливість зупинитися, увійти в інший ритм і відчути зв’язок із глибшим шаром реальності. У цьому сенсі мистецтво постає як форма збереження пам’яті і як простір внутрішнього відновлення.

У контексті виставки «Хмарне сховище» проєкт «Коли ми були пагорбами» пропонує альтернативне розуміння спадщини — такої, що не може бути повністю «залита у хмару», адже вона живе в землі, тілі, міфі та спільному переживанні.