- Main
- Роботи митців
- За мотивами Фріди Кало «Моє народження»
Тимошенко Анастасія
Впродовж століть суспільство намагалося контролювати жінку, нав’язуючи їй обов’язок народжувати, догоджати, виконувати роль, визначену не нею самою, а владними структурами — церковними, державними, сімейними. Ще зовсім нещодавно жінка не могла існувати поза роллю матері чи дружини — вона мусила відповідати «нормі», створювати «традиційну» сім’ю, щоб не бути відкинутою суспільством.
Її тіло ставало територією дисципліни, а не свободи. Репродуктивна функція – знаряддям капіталістичного механізму, що потребував нових робочих тіл, нових споживачів, нових солдатів.
У такій системі індивідуальність не мала шансів. Вона або придушувалась, або виживала у формі внутрішнього опору – як потаємна мрія бути кимось іншим, вільним від приписаної ролі. Я думаю про тих, хто не мав можливості вибору – хто жив не своїм життям, лише тому, що соціальні коди не дозволяли іншого. Людей, які в іншій реальності могли б жити у згоді зі своєю ідентичністю – поза рамками нав’язаних ролей і гендерів.
Це полотно – про жінку з відсутністю вибору. Про народження, що є насильством. Про дитину, яка стає страшним монстром для матері і вбиває в ній життя. Про мовчання, у якому покоління вчилися ховати власні бажання, аби вижити.
Коли я повернулася в Україну, після тривалого навчання в Італії, з наміром залишитися, на моїй кухні відбулася розмова. Дві українські мистецтвознавиці, яких я вважала інтелектуально сформованими та критично мислячими, обговорювали роль жінки в умовах війни. Одна з них сказала, а інша погодилася: “Найбільша користь, яку зараз може принести жінка країні – це народити дитину”. Цей діалог вразив мене до нудоти і став одним із каталізаторів мого від’їзду з України.
Народилася у Луцьку 13 вересня 1993 року. Навчалася в Київському державному інституті декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури та в Академії красних мистецтв Флоренції (Accademia di Belle Arti di Firenze). Від 2024 року є учасницею мистецьких об’єднань KYD та LMDP (L’autre Moitié Du Paysage), створених Клер Руденко-Бертен.
У своїй практиці досліджує взаємини між людським тілом, природою, бажанням і владою. Її робота спрямована на вивчення того, як гендер, відьомство, єресь і проституція використовувалися для контролю та маргіналізації тіл — і водночас як ці ідентичності можуть зберігати підривний потенціал, складні історії виживання та приховану силу.
Художниця часто повертається до образу лісу — не як романтизованого сховку, а як первісного, особистого архіву. У дитинстві вона проводила безліч годин у дідусевому лісі, граючись із пір’ям замість ляльок і уявляючи себе твариною. Її перші ігри були дикими, іноді еротичними — інтуїтивними репетиціями трансформації й порушення заборон. Саме там, у тому ж лісі, вона вперше відчула менструацію. Саме там прийшло розуміння тіла як обмеження — простору таємниці й бунту.
Монструозність у її баченні — це форма істини. Це не потворність, а виклик, відмова бути «очищеною» чи асимільованою. Вона приймає монструозність як автентичність, як спосіб непокори системам, що вимагають чистоти, покори або однозначності.
Її також приваблює недосконалість — те, що суспільство відкидає як ненормативне чи «неприйнятне». Для неї недосконалість є політичною заявою, спротивом фашизму, класизму та будь-яким структурам, які нав’язують ідеалізовані тіла, поведінку чи естетику. Небажане й неслухняне вона розглядає як форму політичного опору — живу критику систем, збудованих на виключенні.
Її практика охоплює живопис, скульптуру, перформанс, відео та ритуал, спрямовані на повернення голосів пригнічених: відьми, блудниці, звіра, єретика. Вона віднаходить ці постаті не як метафори, а як справжні присутності — еротичні, політичні й живі.