Наріман-кизи Севіля

Усе навколо вимагає тлумачення, кожен крок супроводжується очікуванням: продовжити лінію, підтвердити коріння, закріпити ідентичність. Ніби будь-який рух має бути доказом приналежності. Мені не потрібно вписувати анотації так, ніби від тексту залежить сама можливість бути почутою. Текст не робить мою роботу причетною до актуальності, він лише супроводжує її, як тінь супроводжує тіло. Я існую в усій своїй цілісності: у вразливості й у красі, у травмах і у тій легкості, що інколи проростає з них. Я жінка, але не бачу сенсу підкреслювати це як аргумент. Я кримська татарка, але не хочу, щоб моя ідентичність зводилась до ключа, який відчиняє чи зачиняє двері можливостей.

Мені цікаво вийняти форму, яка зберігає пам’ять як дихання матеріалу, а не як документ. Кістка – згусток внутрішньої краси, що проходить крізь досвід, але не стає його коментарем. Те, що живе всередині й виходить назовні, коли зникає потреба пояснювати. Я дістаю вам кістку з своєї груді, хворобливу, вразливу, вологу, мрійливу. Обертання всередину, де з’являється форма, народжена з напруги. Мить, коли тілесне і духовне збігаються, коли мистецтво проростає з того, що довго спочивало в ребрі.

Краса не потребує визначення; вона присутня у кожному створеному, бо належить до самого порядку творіння. Її не прикладають до світу, вона проростає зсередини світу.