Знято на острові Сокотра в Ємені — одному з найбільш відлюдних і незайманих куточків планети, де природа дотепер зберігає первозданний вигляд, який майже зник з нашого світу. Відрізаний від цивілізації, острів живе за власними правилами: його печери, скелі й химерні рослини наче прийшли з іншої епохи, а сам простір дихає прадавньою тишею, що передує і людині, і часу.

Червоне склепіння печери дихає, мов жива тканина землі. Тут, у найглибших надрах, там, де закінчується цивілізація і починається первозданна матерія світу, постає світло. Не привнесене ззовні, а народжене зсередини: тіло розчиняється у сяйві, руки розкриваються, наче крила, і темрява каменю стає не могилою, а лоном.

Ця робота — частина мандрівки вглиб уяви, у простір, де реальність розчиняється у сні, а печера обертається на портал до іншого виміру. Як Аліса, що падає у власну Країну Чудес, фігура опиняється на порозі між світами, і саме там, у мінорній тиші підземелля, спалахує передчуття світанку.

У контексті проєкту-мосту Київ—Венеція ця печера стає архаїчним павільйоном без стін: простором каменю, вологи й вогню-кольору, де глядач тілесно відчуває межу між зникненням і відродженням. Мінор тут не кінець, а поріг. Темрява не відсутність, а та утроба, в якій визріває нове світло. Це жест стійкості: навіть у найглибшій пітьмі людина здатна стати джерелом сяйва.