Вихід з тіні

27 березня 2025 року в ЦСМ М17 відкрився новий виставковий проєкт «Вихід з тіні» за участі міжнародних та українських художників.

До експозиції увійшли роботи Деніела Аршама, Назара Білика, Катерини Бучацької, Мирослава Вайди, Діани Демяненко, Олени Домбровської, Жанни Кадирової, Аніша Капура, Алісії Кваде, Вартана Маркарʼяна, Сергія Ніжинського, Сергія Попова, Беттіни Пустчі, Сергія Радкевича, Уго Рондіноне, Констянтина Рудешко, Юрія Сивирина, Vj Yarkus.

Проєкт зосереджується на дослідженні сприйняття простору, часу та реальності. Мистецтво виступає як портал у виміри, що виходять за рамки звичного, запрошуючи глядача віднайти нові перспективи за межами власного світогляду. «Вихід з тіні» – це спроба наблизитися до невидимого, переосмислити матерію та відкрити нові горизонти буття.

Людський всесвіт проявлений у трьох вимірах. Це не лише загальновизнана дійсність, а й відображення метафізичного розвитку нашої свідомості. Простір, в якому ми рухаємося, сприймається через взаємодію відчуттів із зовнішнім оточенням. Хоча буття не обмежується лише фізичною реальністю, і для кожного є втіленням суб’єктивного та уявного сприйняття, омріяне подолання обмежень матерії і часу сьогодні здається утопічним.

На початку ХХ століття Альберт Ейнштейн запропонував революційну концепцію існування четвертого виміру, вказавши, що простір і час не є відокремленими поняттями, а взаємопов’язані. Він ілюстрував це через «простір-час», де час виступає як один із вимірів поряд з трьома просторовими.

Ми взаємодіємо з часом у нашому досвіді. Час допомагає нам розуміти плин життя, фіксуючи наш рух та розвиток від дня народження до смерті. Однак розуміння часу не дозволяє вільного руху, як в інших вимірах. Людина не може повернутися в минуле або зазирнути в майбутнє. 

Наприкінці 1970-х років група фізиків розробила теорію струн, яка передбачає існування ще понад 10 просторових вимірів. Важко визнати багатовимірність світу істотам, які відносять себе до іншої системи координат. Звернемося до проекцій: квадрат є тінню куба в тривимірному просторі, а куб – тінню тесеракта (чотиривимірного гіперкуба), який, своєю чергою, є проекцією п’ятивимірного гіперкуба. Отже, тривимірний просторовий світ може бути лише тінню інших, неусвідомлених реальностей, які можуть співіснувати поруч. 

На думку багатьох науковців час є ілюзією, і насправді дає назву переліку подій, які змінюють одна одну у просторі. Чи означає це, що людське життя безкінечне і може лише змінювати форму та вимір існування, а будь-який об’єкт існує вічно в різних проекціях? Якщо так, тоді, здавалося б, віртуальне мистецтво могло б віднайти шлях у трансцендентне буття, тренуючи людську уяву.

Саме система сприйняття людини творить її світ, коли припущення, усвідомлення та віра в існування певних феноменів призводили до змін планетарного масштабу. 

Історично наукові відкриття ставали поштовхом для творчих пошуків художників та призводили до мистецьких експериментів з предметом, простором, рухом, кольором, оптикою, пластикою у прагненні осягнути буття й висловити власне його розуміння.

Так, дослідження природи людського сприйняття призвели до виникнення кубізму, де митці розкривали та деформували простір у різних перспективах. Теорії руху в галузі фізики надихнули футуристів вийти за межі простору, шляхом передачі динаміки руху через абстракцію. 

Проте подолання тривимірності вимагало інших підходів, які неможливо було реалізувати у фізичному об’єкті. Виклик віднайдення «чистого мистецтва» підхопили представники супрематизму, відмовивишись від зображення реальності, апелюючи до нових емоційних та духовних змістів через колір та форму. У пошуках інших вимірів, митці стають провідниками магічних одкровень з глибин підсвідомого, або ж навпаки свідомо акцентують першість ідеї та концепту художника-творця.

Ідея, відчуття, уява, та інтуїція стають сучасною своєрідною «четвертою» віссю «конструювання» уявних вимірів та форм буття. Технології уможливлюють те, що в минулому здавалося неможливим.

«Вихід з тіні» є переосмисленням простору, реальності та часу, які формують людське бачення світу та розмежовують справжнє від уявного. У цьому контексті митці постають не лише рівнозначними науковцям, а й своєрідними провідниками сенсів.

Робота Уго Рондіноне виходить за межі матеріальності, але бронза, з якої скульптура митця створена, все ж визначає її вагу, твердість та вплив. Вона слугує метафорою внутрішньої стійкості та самозаглиблення, алегорією часу, що застиг у своїй непорушності, та своєрідним тотемом споглядання і медитативного досвіду.

Беттіна Пустчі переосмислює повсякденні об’єкти, змінюючи їхнє значення та створюючи діалог між матеріалом, формою та простором. Її роботу можна розглядати як сучасне втілення ідей футуризму й конструктивізму, де динаміка форми та експерименти з матеріалом формують нове сприйняття об’єкта та його взаємодію з оточенням.

Аніш Капур досліджує тему порожнечі та простору, створюючи ілюзію безмежності та взаємодії форми з навколишнім середовищем. Трансформуючи матеріальність, митець запрошує глядача до роздумів про межі видимого та невидимого, об’єм і відсутність форми як художню категорію.

Костянтин Рудешко пропонує зазирнути за зворотний бік простих двовимірних форм і відкрити за ними об’єм – третій вимір – невидиме, що розкривається лише при уважному погляді, наче побачити шестерні глобального годинникового механізму за пласким циферблатом часу, де теперішнє – лише мить, а минуле і майбутнє – абстракція.

Олена Домбровська використовує кольорову лінію, розмиваючи сюжет та перетворюючи його в абстрактну структуру, що надає глядачеві свободу інтерпретації відповідно до власного досвіду та переживань.

Мирослав Вайда застосовує чисті форми та колір як оптимальні інструменти для досягнення відчуття єднання, цілісності зі світом. Вони здатні спонукати до безпосередньої взаємодії з глядачем, позбавляючи упереджень і готових конструктів.

В змістовому і композиційному наборі робіт Сергія Радкевича – візуальний монолог митця, де через поєднання автономних символів та мізансцен розкривається індивідуальний досвід, що балансує між особистим сприйняттям реальності та соціальними правилами умовної «гри».

Назар Білик через процес «ламінації» документує особисті спогади, показуючи, що навіть знання про близьку людину завжди туманне та неповне, його можна осягнути лише позбавившись шаблонного сприйняття.

Юрій Сивирин та Діана Демяненко аналізують чутливість до невидимих імпульсів реальності, показуючи, як мистецтво, подібно до птахів, що передчувають удар, виходить з тіні невідомого, реагуючи на приховані зміни та перетворюючи їх на візуальні символи й метафори.

Алхімічне поводження мисткині Алісії Кваде зі звичними речами ускладнює, а часом і викликає підозру у людських здібностях сприйняття реальності та ілюзії.

Жанна Кадирова у роботі «Діамант» руйнує стереотипи про матеріальну цінність, де сам образ діаманту «виходить з тіні» нав’язаного контексту та існує в просторі не як символ багатства, а як каталізатор запитання до глядача: що насправді є цінним?

Деніел Аршам у своїй скульптурі досліджує артефакти майбутнього, підкреслюючи, що саме матеріали та предмети, які нас оточують сьогодні, формуватимуть уявлення майбутніх поколінь про нашу епоху. 

Сергій Ніжинський створює триптих у стилі nonart, метою якого є апофатичне викриття дійсності за допомогою спростування онтологічної сутності зображених предметів.

Вартан Маркар’ян у відеороботі досліджує механізм сприйняття реальності через погляд – акт  бачення, що водночас є процесом спостереження та інтерпретації світу.

Vj Yarkus розкриває ідею інших вимірів через призму геометричної форми гіперкуба, відображаючи складність і багатоаспектність сприйняття реальності, що виходить за межі звичного тривимірного простору.

Сергій Попов звертається у роботі до іронічного висловлювання, що поєднує філософську спадщину з реаліями цифрової епохи, де вічні істини та пошук сенсу трансформуються у швидкоплинні моменти соціальних мереж.

Скульптурна композиція Катерини Бучацької через штучний ідеал, що гармонійно вписується у природний простір, не втручаючися у його цілісність, відображає занепокоєння щодо поступової втрати чуттєвого зв’язку з природою.

Графік роботи ЦСМ М17: Вівторок – Неділя, 11:00–20:00  (понеділок – вихідний)

Адреса: м. Київ, вул. В. Антоновича, 102-104

Вхід на виставку платний

Повна вартість квитка = 150 грн

Пільговий = 100 грн (школярі 12-17 років, студенти, люди з інвалідністю, військові, пенсіонери)

Дітям до 12 років вхід безкоштовний.

Квитки можна придбати при вході в ЦСМ М17.

Виставка проводиться за підтримки фонду Adamovskiy Foundation.

Розробка концепції проєкту: Наталія Шпитковська 

Організація виставкового проєкту – команда ЦСМ М17: Федір Сегін, Софія Іванищенко, Юлія Букус, Марія Пилипенко, Діана Косолапова та Павло Шевчук.

Центр сучасного мистецтва М17 – культурна інституція, простір діалогу для фахових кіл, платформа для вивчення і дослідження історичних і сучасних культурних процесів. Разом з українськими та міжнародними експертами, ЦСМ М17 прагне навчати і надихати українське суспільство, через виставки, різноманітні мистецькі та освітні практики сприяти його позитивній трансформації. ЦСМ підтримує художні експерименти, колаборації та міжнародні обміни для експертів і митців різних напрямів для інтеграції українського мистецтва до світового контексту.

Фонд Adamovskiy Foundation – неприбуткова організація, заснована бізнесменом Андрієм Адамовським у 2018 році. Діяльність фонду спрямована на збереження та вивчення культурної спадщини України та країн Східної Європи. Місія Фонду – популяризація культури та мистецтва як запоруки сталого і цивілізованого розвитку суспільства. Фонд бере активну участь в організації та підтримці виставкових проєктів, видавничих ініціатив, освітніх та дискусійних платформ, міжнародних форумів та експертних сесій.