Рай Михайло

Щоденник окупації Михайла Рая.

28 жовтня. Евакуація

Не минуло й місяця з того часу, як «Херсонська область зробила правильний вибір», як новоспечені херсонські росіяни
засвоїли свій перший урок курсу «Як бути росіянином»: коли з ящику тобі кажуть, що “все під контролем” і “жодної паніки”, це саме час для паніки! Перше питання, яке у мене виникло після оголошення евакуації: «чому 60000»? Адже Херсонська область зробила «правильний вибір» мало не одноголосно. Потім постало питання: «а де ж ви візьмете 60000?» Ну, пенсіонерів та колаборантів назбираєте тисяч п’ять від сили», включатимете паніку, лякатимете обстрілами та вуличними боями, але люди все одно їдуть не до РФ чи Криму, а до себе на дачу, бо евакуація це квиток в один кінець. Кращого вирішення цього питання бути не могло. Кожен отримає те, що хотів: хто хотів жити в Європі та вільній Україні, житиме в Європі та вільній Україні. А хто хотів жити в Росії чи в СРСР, що на даний момент те саме, житиме в Росії та СРСР. З морозивом «Пломбір», псевдосмачною ковбасою та парадами перемоги на 9 травня. Тільки без своїх дітей та онуків. Їх проміняли на теплі спогади з минулого, на прості та зрозумілі психіці речі без тривожних і складних досягнень прогресу, зовсім забувши, що Росія це не лише морозиво та ковбаса, а безглузді гори трупів, поламані долі та насильство, у чому вже встигли переконатися жителі Донбасу та Криму. Що з того, що відбувається зараз, не відбувалося багаторазово в минулому, в історії Російської імперії та СРСР?

Це не війна між російським та українським народом, це війна цінностей. Війна поколінь, війна між минулим та майбутнім. І те, що їде до Росії, це те, на чому вона тримається, її основа та електорат: бюджетний баласт, дорослі діти, тотально залежні від держави, які робитимуть те, що їм скажуть. Для сировинної економіки тоталітарного режиму це найкращі люди. А ось вільні та незалежні дорослі, необхідні для створення новаторського продукту чи послуги, для неї небезпечні. Евакуація колаборантів це набагато краще, ніж ловити і розсаджувати їх у в’язниці. Потік думок автора раптово переривається сценою на одній із вулиць міста. Увага чіпляється за порожні постаменти монументів, машини, що проїжджають, бригаду робітників, які ремонтують дорожнє полотно, дві жовті «маршрутки» для евакуації населення. Одна з них заглохла. З автобусів вивалюється натовп солдатів. Питання про 60000 та роздуми втрачають актуальність. На поверхню виринає інше питання: «Ремонт дороги? Ви серйозно?”